Роздуми на тему української міліції

На днях у Київському СІЗО загинув двадцятирічний Роман Рубан. Прокуратура поспішно заявила, що його вбило струмом, коли він ремонтував розетку. Варто нагадати, що в камері заборонено тримати будь-які залізні інструменти, тим паче викрутки, плоскогубці тощо. Тож чим саме хлопець намагався відремонтувати цю розетку лишається таємницею. Однак результат маємо навіч: молода людина загинула.

Навіть, якщо повірити у фантастичні сценарії й уявити на секунду, що Рубан таки загинув, коли голими руками посеред ночі вирішив покопирсатися у розетці, то чому цю розетку вчасно не відремонтували працівники СІЗО?

Звісно, ті, що складають і пишуть такі заяви від прокуратури могли би претендувати на премії в галузі літературної фантастики. Шкода, коли такі таланти вимушені сидіти по затхлих кабінетах і писати кумедні відписки. Проте все набагато серйозніше.

Найгірше, що навіть після цієї смерті умови перебування і харчування в СІЗО залишаться на тому ж рівні, що й раніше. Тобто - на жалюгідному.

У застінках СІЗО загинув 20 річний хлопець. Не так давно у відділку міліції було вбито студента Ігоря Індила. У Донецьку «Беркут» затоптав пенсіонера Геннадія Конопльова. У всіх випадках — винних не має. Лише через публічний кіпіш працівникові Шевченківського РУВС Сергію Приходьку дали 2 роки умовного терміну за те, що він безпідставно затримав Індила і силою затягнув його до відділку міліції. Власне, все. Тобто Індило помер сам з тієї причини, що сам нахабно падав на підлогу з десяток разів. Варто ще згадати, що за час слідства той самий Приходько й надалі успішно працював у міліції, навіть отримав підвищення до звання капітана.

І це лише ті випадки, які отримали широкий розголос. А скільки таких, які щодня відбуваються по всій країні?

Складається враження, що тим, хто йде працювати в правоохоронні органи видають дозвіл на вбивство всіх простих громадян.

Той, хто одягає на себе лампаси, відразу відчуває себе мало не Богом. Усі його слова стають незаперечною істиною. А коли хтось і сперечається, відразу ж наривається на ризик бути побитим або ж і вбитим. Лампаси дають право на вседозволеність і щиру переконаність у свою значимість. Бронежилет від всіх обвинувачень і Кримінального кодексу. У себе у відділку вони відчувають себе безкарними (схоже, що так воно і є). Їм можна. І що найцікавіше — коли з'являється хтось, хто не зважає на наявність цього маленького нюансу декору їхнього одягу, то працівник міліції впадає в ступор. Він в паніці починає вчергове тикати пальцем на свої лампаси, пережовуючи незрозумілі слова, і ніяк не може допетрати, чому ж ця броня не діє.

Коли говориш «міліціонер», не варто уявляти героїв фільму Шарапова і Жиглова. Досі дивуюсь, чому їм поставили пам'ятник біля Центрального МВС. Сьогоднішні люди в погонах швидше нагадують доволі жалюгідних створінь з величезним комплексом неповноцінності та нереалізованості, які вони компенсують за рахунок знущань над звичайними людьми. Вони не захищають, а вбивають. Ганяються по вулицям за студентами і пенсіонерами, що так нахабно захотіли підняти плакат з політичним гаслом.

Звісно, хтось може сказати, що не всі вони такі. Що є чесні, добрі і хороші. Можливо. Зрештою винятки лиш підтверджують правило. Але якщо такі дійсно є, то мені досі не зрозуміло, як їм не соромно слухати крики побитих у сусідніх кабінетах, прислужувати відвертим відморозкам і займатись політичними переслідуваннями. Мені це не зрозуміло! Зрозуміло лише те, що всі ці дяді й тьоті з лампасами – це частина однієїю чітко відпрацьованої системи, мета якої захищати капітали й забаганки чиновників та олігархії. І що мені найбільш не зрозуміло — чому вони всі досі переконані у своїй безкарності? Адже не так давно простий мешканець села Семиполки, що під Києвом, не витримавши терору місцевого дільничного, на який закривали очі всі вищі органи, просто вбив його. І щось мені підказує, що це лише початок нової тенденції сучасної України.

Автор: Марина Васил'єва

Comments:

Прочитав сам — передай іншому: