ПрацяОкрім поодиноких винятків, українська інтелігенція протягом років незалежності України  намагалася не брати активної участі в політиці та не виступати з чіткими політичними закликами.

 

Однак, одне з останніх інтерв’ю культового українського письменника Юрія Андруховича викликало пожвавлення, а часом навіть активне збурення серед кіл інтелігенції, політиків і активістів української блогосфери.

Власне не саме інтерв’ю, а та його частина, де автор висловив сентенції стосовно можливості надання, за певних умов, права на відокремлення від України Криму та Донбасу.

Одна частина інтелектуального істеблішменту відразу відреагувала на дану заяву і охрестила Андруховича неврастеніком,  а його позицію назвали проявом постпомаранчевої фрустрації. Інша частина назвала позицію українського літератора сепаратизмом і порівняла її з закликами, які лунали зі сцени Льодового стадіону від представників Партії регіонів на з’їзді в Сєвєродонецьку. Відреагувати на заяви пана Юрія вже встигли навіть у Адміністрації Президента. А власниця невеличкого городу і читачка книжок з села Матвіївка Запорізької області Тетяна Володимирівна Савченко навіть написала Юрію Андруховичу відкритий лист-звернення, який опубліковано на сайті письменника. У ньому авторка доводить до розуміння пана Юрія, чому його позиція є неправильною, нешляхетною та несправедливою. В свою чергу, Юрій Андрухович і не сподівався, що його висловлювання спричинять таку палку дискусію.

Танці на лезі бритви

Відділення від України Донбасу і Криму – це стала риторика, яку ми звикли чути від проросійських сил в Україні і одіозних російських політиків на кшталт Лужкова, Жириновського та Затуліна. Але їхні заяви, на відміну від позиції Андруховича, покликані, швидше за все, викликати провокацію в українському суспільстві і збільшити нестабільність у державі. Натомість слова Андруховича – далекі від провокації, це, за його словами, надання можливості регіонам самовизначитись. В Адміністрації Президента Юрію Андруховичу порадили більше працювати і бути уважним зі словами. Мовляв, подібні «танці на лезі» можуть призвести не лише до падіння, але й до глибоких ран. «Я думаю, що будь-які ідеї про від'єднання Криму чи Донбасу від України, навіть сказані таким епатажним митцем, як Юрій Андрухович, можуть зашкодити Україні. Варто бути дуже уважним і з жартами, і зі словами. Із якимось смутком я можу зрозуміти тут Юрія. Він - митець, творча людина. Можливо, якісь процеси в Україні йому болять. Можливо, вони болять і мені, але не в такий спосіб треба із цим змагатися», -  відзначила з цього приводу в інтерв’ю Бі-бі-сі голова АП Ганна Герман.

Але, на думку  Андруховича, «більше працювати» і  «єднаймося» - це гарні слова, які  ні до чого не зобов’язують, а безрезультатна практика їх використання триває вже другий десяток років. З іншого боку, яким буде життя українців без Донбасу і Криму, якщо Україна все ж таки не потрапить до Європи, український літератор замовчує. В словах Андруховича дійсно відчувається позиція сентиментальної людини, якій болить доля держави і яка щиро збентежена станом, в якому перебуває Україна на 20-му році незалежності. Водночас, людини яка перебуває у стані глибокої зневіри і відчаю, смутку і тривоги. Сподівання українського літератора, як і переважної частини митців, на швидке становлення процвітаючої і сильної України - не виправдались, що й стало причиною того, що Андрухович запропонував дати можливість відокремитись цим двом регіонам як таким, що стримують розвиток держави і її інтеграцію до Європи. Звичайно, відчай пана Юрія може зрозуміти кожен пересічний українець, адже більшість з нас мають подібні надії і очікування. Але, на відміну від пересічного українця, Юрій Андрухович людина публічна і знакова для певної частини громадян, тому його заяви можуть бути розцінені як заклики до сепаратизму, за які українським законодавством передбачена кримінальна відповідальність.

Вдало свого часу висловився з приводу відповідальності публічних осіб, які репрезентують всю націїю Юрій Липа: «Гірше є пораженство відповідальних осіб, тих, що репрезентують націю, народ, расу, - інтелектуалістів і вождів, що стоять на чолі. Їм не вільно до мірила особистих справ зменшувати відпорність чи сили раси. Можуть висловлювати або великі речі, або ніяких. Бо вони відповідають за маси в сучасному і за їх долю в майбутньому».

За кожним словом, вчинком чи окремим жестом публічної людини йдуть безпосередні наслідки за які вона має нести відповідальність. Натомість, заява Андруховича була радикальною і некоректною по відношенню до іншої частини українців, що проживають на Сході України. Вона несла не лише ідеї політичної площини, його слова більше передавали смисли психологічного стану людини, яка зневірилась, опустила руки і не має сил для подальшої боротьби.

Зневіра і відсутність  волі до творення своїх ідеалів - це саме те пораженство, про яке писав  Липа: «Пораженство інтелектуалістів - це явище дуже молоде в українській расі. Заледве кількадесят літ тому вперше почули українці безнадійні Кулішівські прокляття на власну расу і на її минуле. Заледве кількадесят літ тому деякі люди української еліти почали відмовлятися бути спадкоємцями. Не хотіли виконувати обов'язків спадкоємців тисячолітніх традицій. В середині XIX століття - надолі був бунт нижчих емоцій, хутір, а нагорі - бунт інтелектуалістів, перепоєних ідеями чужих номадських підлож».

Contra spem spero!

На відміну  від мужніх людей Віри і Духу, які працювали для розвитку української культури у важкі часи історії України, сучасна когорта українських митців вражена зневірою або, у кращому випадку,  перебуває у флегматичній апатії і зациклена лише на власній творчості. Відсутність Віри – це безвір’я, а безвір’я – це один зі смертних гріхів християнина. В нагоді повчальним прикладом стає історія про Ісуса і Петра, коли вони ходили по воді (Мат. 14). Як відомо, саме тоді Петро зневірився і став тонути і закричав: «Господи! Врятуй мене». Ісус Христос зразу ж простягнув йому руку Свою, підтримав його і сказав: «Маловіре! Чого ти засумнівався?»

Ноти мистецького  скептицизму щодо перспектив розвитку суспільно-політичного життя за нової влади лунали ще до офіційного оголошення результатів президентських виборів. Вже тоді частина українського бомонду планувала міграцію за кордон, а пам’ятник Михайлові Грушевському, який «сидить на чемоданах» біля Будинку вчителя, слугував їм життєвим взірцем. І це було знаковим. Адже саме у таких критичних ситуаціях проявляється – хто готовий на еміграцію, хто готовий пожертвувати частиною суверенітету, а хто вірить у майбутнє і, навіть, без надій сподіватись на краще. Андрухович не єдиний з представників української інтелігенції, хто втілив в собі тип персонажа казки Аркадія Гайдара «Мальчиша-Плохиша», який зневірився, втомлений і готовий на жертви загальних здобутків задля особистого спокою і щастя. В його словах було висловлено ідею значної частини української еліти, які мріють про щасливу і спокійну ідилію в Україні, але більшість свого життя перебувають за кордоном і сподіваються на те, що під час їхньої відсутності, їхню мрію їм облаштують українські робітники і селяни. І, це не є лихослів’я чи нелюбов до діячів культури, це також і не виправдання чи прийняття провладної позиції. Це лише порівняння двох типів людей: одні, що не здаються, трудяться і мають волю до перемог, а інші – зневірюються і своїм відчаєм отруюють інших. У одній зі своїх праць «Туга за героїчним», присвяченій постатям та ідеям літературної України, Дмитро Донцов порівнював саме такі типи людей. До перших він відносив Т. Шевченка, Л. Українку, М. Башкірцеву, І. Франка. Саме вони, на відміну від своїх сучасників, на думку Донцова, були тими провідниками, що не зневірились і яких поривала вгору туга за героїчним. Їхнє життя і творчість вчило людей хотіти, пристрасно хотіти вийти зі стану рабства навіть після довгих поневірянь і життєвих тернів. Людей, які демонстрували сучасникам і несли майбутнім поколінням героїчний ідеал життя. «Не нудні утопії «кращого життя», а волю до чину, - стверджував Донцов, - волю здійснити свою мрію, свою правду, за всяку ціну. Не насолоду в сльозах, а заповідь бути сильними, сильними, передусім, духом».

Як писав Карлос Кастанеда: «Воля - це те, що примушує тебе перемагати, коли твій розум каже тобі, що ти переможений». Для когось, як Андрухович, це пусті слова, які не спрацьовують, але для інших саме Віра була тією силою, яка рятувала і давала нове життя за, здавалося, вже втрачених надій.

Автор: Саліженко Олександр

Comments: