Чи реальний сепаратизм в Україні?

Дев’ятнадцята річниця незалежності України не стала чимось особливим – замість сплеску патріотизму і посилення національної свідомості столичні вулиці отримали млявий святковий офіціоз і юрби молоді, що, переміщаючись Києвом, погано усвідомлювали, що все ж таки відбувається. Поодинокі постаті у вишиванках нагадували, що святкується все-таки День Незалежності, однак їхня невелика кількість замість гордості навівала скоріше сум і меланхолійні спогади про минулі роки, коли від патріотичної молоді на Хрещатику ніде було яблуку впасти.

19 років – не такий уже і маленький строк - Україна, здавалося б, повинна була вже давно стати єдиним національним організмом з патріотичними громадянами і високим рівнем національної свідомості. Однак, нещодавнє інтерв’ю Андруховича про можливість від’єднання від України Донбасу і Криму, а ще більше реакція на ці ідеї в українському медіа-просторі показали, що питання об’єднання України, яке не намагався вирішити хіба що лінивий політик, усе ще актуальне.

Сепаратизм як політичний козир

У будь-якій країні, де проживає велика кількість національностей з різною історією, культурою та традиціями рано чи пізно постає питання подальшого співіснування. Цілком зрозуміло, що бачення такого майбутнього співжиття у всіх відрізняється, а при відсутності компромісу і толерантності це дає поштовх певним сепаратистським тенденціям. У цьому питанні не є виключенням і Україна. На кожних виборах політики різного масштабу використовують поділ українців по Дніпру, таким чином активізуючи свій електорат.

Для того, щоб сепаратистські ідеї спрацювали, потрібно використовувати відмінність національної меншини від усіх інших громадян держави. На думку директора «Агенства моделювання ситуацій» Віталія Бали «причиною сепаратизму завжди були три основні фактори: територія, мова і віра. Всі ці ознаки мають місце і в Україні. Однак якщо мова і територія це не настільки суттєві чинники, то при посиленні релігійних розбіжностей може виникнути загроза сепаратизму».

Однак, не дивлячись на те, що сепаратизм виступає серйозним політичним козирем експерти вважають, що реальних підстав для сепаратистських рухів в Україні немає. На думку директора Національного інституту стратегічних досліджень Андрія Єрмолаєва: «на сьогодні тема сепаратизму залишається, скоріше, темою для політичних дискусій. Ми не маємо серйозних ознак сепаратизму чи сепаратистського руху, який би базувався на самоорганізації громадян, мав би певну ідеологію та політичну програму. Інша справа, що у деяких політичних сил питання сепаратизму – це складова частина їхньої позиції, але вона не має широкої підтримки».

З усіх більш-менш чисельних національних меншин найбільш сконцентрованою і згуртованою вважаються кримські татари. Відомий український експерт з кримського питання Дмитро Корчинський у своїх працях високо оцінює самоорганізацію цього народу: «Татари створили ніким не визнаний, ніким не зареєстрований меджліс і примусили з ним усіх рахуватися. Від Ялтинської адміністрації до ОБСЄ. Вони успішно воюють з бюрократією за основний ресурс - землю південного узбережжя». Власне саме з цим народом в українців могли б виникнути найбільші протиріччя: різна історія, різні мови, різні віри. Однак, присутність у Криму татарського фактору скоріше стабілізує, ніж дестабілізує ситуацію в регіоні. Андрій Єрмолаєв вважає, що: «серед політиків, що представляють інтереси найбільш згуртованої етнічної групи – кримських татар, немає однозначної позиції стосовно майбутнього. Дійсно, є позиції пов’язані з набуттям у майбутньому державності, але є і позиції толерантні, пов’язані зі співіснуванням татарського народу в рамках єдиної політичної української нації. На сьогодні, переважає друга позиція. Тому поспішати з визначенням сепаратизму кримсько-татарського народу немає жодного сенсу. Є сенс реагувати на спроби політичної гри навколо цієї тематики. Але сьогоднішніх викликів, пов’язаних із загрозою національній безпеці поки що не існує».

Експерти схиляються до думки, що ситуація в Україні значно краща, ніж це пробують змалювати політики різних таборів. Посилаючись на соціологічні служби Андрій Єрмолаєв стверджує, що «є досить чіткі прояви того, що українська спільнота сьогодні самовизначається як єдина політична українська нація. Це має прояв у домінуючих настроях українського патріотизму. Будь-який соціолог засвідчить, що за останні роки вагома більшість українських громадян визначаються як громадяни України, пишаються Україною, бажають жити і працювати у цій країні. І ця позиція є домінантною, незважаючи на регіон чи етнічне походження».

Незавершений проект Україна

Не дивлячись на те, що реальних сепаратистських загроз в Україні поки що немає, заспокоюватись занадто рано. Власне, ми опинилися посеред дороги: з однієї сторони об’єктивної ворожості і неприязні між представниками різних регіонів стає все менше, однак кількість спільного майже не зростає. А тому на основі старих образ і розбіжностей політики досить уміло роздмухують багаття ворожнечі. У інтерв’ю, яке Андрій Єрмолаєв дав сайту «Новинар» він зазначає: «В Україні немає протистояння по лінії Захід-Схід чи Південь-Північ. Проблема, яка дійсно не розв’язана – це проблема соціальної і національної еволюції спільноти, яка у 1991 році визначилась як молода політична українська нація. Ця спільнота неоднорідна і за своєю історією, і за своєю актуальною історичною пам’яттю, навіть певною мірою за своєю соціально-економічною організацією. А ось той факт, що український проект незавершений ні з точки зору єдиного економічного національного організму, ні з точки зору стабільних засад культурної толерантності, компромісів стосовно історичної пам’яті, призводить до того, що у період політичних криз, виборчих кампаній використовується політичні технології. Однак, в умовах стабільності усі ці розбіжності перестають бути актуальними.

На кожних виборах політики використовують поділ на східняків і західників, але проходять вибори і всі ці політичні баталії вщухають. Громадяни насправді не діляться по Дніпру, зберігається комунікація, високий рівень толерантності. Будь-які спроби реалізації радикальних проектів як антиукраїнських, так і націоналістичних закінчувались, як свідчить політична історія, банкрутством».

Політологи вважають, що остаточно зняти питання сепаратизму можна ефективною соціально-економічною моделлю управління. Адже, якщо держава асоціюється у громадян із добробутом, то підбити їх на певні сепаратистські дії не так уже й легко. Віталій Бала вважає, що «при побудові потужної соціально-економічної держави, яка забезпечить добробут громадян, питання сепаратизму не буде актуальним, не дивлячись на можливі провокації зсередини і ззовні. До того часу поки будуть існувати проблеми у добробуті населення, на сепаратистських закликах будуть спекулювати різні політичні сили. Все це дезорієнтує суспільство».

Андрій Єрмолаєв так само думає, що позитивні зрушення, особливо у економічній сфері, переважать політичні заклики: «люди насправді дуже практичні, їх можна довго агітувати по телебаченню, але вони дають оцінку своєму життю по тому як воно об лаштоване, як у них з роботою, яка доля їхніх рідних, наскільки держава забезпечує їх права. Тому їх не потрібно учити лекціями, їм потрібні матеріальні результати ефективності системи, у якій вони живуть».

Рецепти націогенезу

Українське суспільство вкрай неоднорідне і провину з те, що ми не рухаємось у напрямку побудови спільного майбутнього можна сміливо покласти на всі покоління політиків, що очолювали державу. Власне, першим президентом, який серйозно задумався над консолідацією нації став Ющенко і хоча його кроки були досить недолугими і у ряді випадків викликали негативний ефект, він був першим, хто вказав напрямок майбутнім поколінням.

Безумовно, економічний добробут і стабільність вкрай важливі, однак не варто забувати і про культурну складову, яка в Україні фактично не культивується. За багато років незалежності у нас майже не створили нічого такого, що б викликало гордість за свою державу, що ж тоді дивуватися, що росіяни в Криму чи угорці на Закарпатті тяжіють до культури етнічних батьківщин?

Однак, з політиками старої формації подібні зміни наврядчи можливі. Важко не погодитись з Віталієм Балою, який вважає, що «Наша проблема полягає у тому, що немає нової хвилі політиків, які б принесли нове бачення цих питань».

Автор: Мирослав Гришин

Джерело: Новинар

Comments:

Прочитав сам — передай іншому: