Геополітичні ритми Євразії ХХІ століття і доля України

УкраїнаСучасні геополітичні ритми у світі та в самій Євразії є відгуком тих геополітичних доктрин, що були сформовані на початку століття, або ж їхніми видозміненими і адаптованими варіантами, які відповідають сучасним вимогам життя людства.

Нове місце на геополітичній шахівниці відводиться неоімперській Росії з домінуючою у зовнішній політиці концепцією неоєвразійства.

Формування геополітики як класичної науки в Європі розвивалось по-різному, але основними школами, що вибудовували її загальнонаукову структуру були англосаксонська і німецька школи геополітики. Власне, сам розвиток відбувався у фарватері англосаксонської школи та основних її корифеїв: Х. Маккіндера, А. Мехена та Н. Спайкмена. Одними з основних ідей даних теоретиків були: теорія Хартленду, боротьби Суходолу та Моря, а також теорія стримування. Іншим напрямком у розвитку геополітики був приклад німецької школи. Її розробниками і теоретиками були Р. Челлен, Ф. Ратцель, Олександр фон Гумбольтд і К. Ріттер. Основоположником німецької школи геополітики вважається К. Хаусхофер, який був засновником Німецького інституту геополітики. Подальший розвиток європейської геополітики і політичні тенденції, які відбувались у Європі, були безпосередньо пов'язані з цими двома школами, а імена їх апологетів стали символами сучасних теорій і геополітичних доктрин.

Карл Хаусхофер

Основоположником німецької школи геополітики Карл Хаусхофер (нім. Karl Haushofer).

Найбільшого розвитку геополітична думка отримала саме в Європі, особливо у Франції, Бельгії та Німеччині. В загальній лінії розвитку західної геополітичної думки найбільш яскраво були виражені такі напрямки, як: атлантизм, мондіалізм, «прикладна геополітика» і рух європейських «нових правих». Для більш чіткого уявлення про геополітичні ритми Євразії, сучасні тенденції в геополітичній думці Європи і можливі інтеграційні процеси на континенті варто більш детально оглянути дані напрямки, їхні орієнтири та зазначити їх  специфіку в різних європейських країнах.

Атлантизм

Загалом доктрина атлантизму полягає в організації жорсткого контролю  над береговою смугою Євразії: Європи, арабських країн, Індії, Китаю, Південно-Східної Азії. Тільки жорсткий контроль над цим поясом, на думку антлантистів, принесе кінцеву перемогу в боротьбі континентальних і морських сил в співвідношенні з законом планетарного дуалізму. Концепцію Римленду, яку розробив «батько атлантизму» Н. Спайкмен (англ. Nicholas John Spykman), розвивав американський політолог, неоатлантист Д. Мейнінг (англ. Peyton Williams Manning). У одній із своїх праць він зазначав: «Геополітичні критерії повинні особливо враховувати функціональну орієнтацію населення і держави, а не лише чисте географічне відношення території до Суходолу і Моря». Атлантисти вважають, що саме територія Римленду має стратегічне значення для контролю над Євразією. В свою чергу, Мейнінг всю територію євразійського Римленду ділить на три види, залежно від функціонально-культурної схильності. До першого увійшли Китай, Монголія, Північний В'єтнам, Бангладеш, Афганістан, Східна Європа (включаючи Пруссію), Прибалтика і Карелія — простори, що органічно тяжіють до території Хартленду Маккіндера.

Хелфорд Джон Маккіндер

Автор концепції Хартленду Хелфорд Джон Маккіндер (англ. Halford John Mackinder).

Другий вид об'єднав такі країни, як Південна Корея, Бірма, Індія, Ірак, Сирія, колишня Югославія, тобто геополітично нейтральні країни. Країни Західної Європи, Грецію, Туреччину, Іран, Пакистан, Таїланд Мейнінг відніс до третього виду, який схильний до таласократичного блоку (зосередження політичного, культурного та економічного життя на морі).

Неоатлантисти також брали за основу своїх ідей культурно-функціональний аналіз Мейнінга. На їхню думку, головну роль мають саме прибережні цивілізації, від яких в середину континенту надходять культурні імпульси. На думку ще одного представника атлантизму, одного з найвпливовіших зовнішньополітичних стратегів США     Г.Кіссинджера, політична стратегія США полягає в тому, щоб об’єднати розрізнені берегові зони в одне ціле, що, в свою чергу, дасть змогу антлантистам отримати повний контроль над Євразією.

Кіссенджир

Один з найвпливовіших зовнішньополітичних стратегів США і світу другої половині 20-го сторіччя Генрі Кіссинджер (англ. Henry Alfred Kissinger).

В 90-х р. геополітична думка на Заході розділилась на два напрямки: неоатлантизм С. Гантінгтона і кінець історії Ф. Фукуями. Хантінгтон вважав, що стратегічна перемога антлантистів над євразійцями не є перемогою цивілізаційною, Захід і Схід і надалі далеко стоять один від одного. У своїй праці «Зіткнення цивілізацій» Гантінгтон стверджував, що західна ідеологія перемогла тимчасово, її перемогу підіймають нагору глибинні культурні шари Сходу. Серед потенційно можливих противників Заходу Гантінгтон виокремлював Китай та ісламські країни (Іран, Ірак, Лівію).

Самуель Філліпс Гантінгтон

Автор праці «Зіткнення цивілізацій» Самуель Філліпс Гантінгтон (англ. Samuel Phillips Huntington).

В той же час, інші представники неоатлантизму (П. Вольфовіц) вважають, що потенційно найбільшою загрозою і противником США є саме євразійська Росія. Для боротьби з можливими загрозами з боку Росії, атлантисти пропонують створити «санітарний кордон», який би включав країни Східної Європи та Прибалтики.

Мондіалізм

Ідеї космополітизму, «єдності людського роду» і братерства лунали з вуст інтелектуалів протягом усієї історії людства. Громадянами Землі, наприклад, називали себе давньогрецький філософ Діоген та класик російської літератури і горезвісний «єретик» Л.Толстой. Подібні ідеї мали місце і в ідеології марксизму, а відомий заклик з «Маніфесту» Маркса та Енгельса - «Пролетарі усіх країн, єднайтесь!», - став лозунгом цілої епохи. В геополітичній думці космополітичні ідеї, але в дещо іншій інтерпретації, були втілені в концепції мондіалізму. Дана концепція передбачає інтеграцію (за різних обставин – від економічних імперативів до інстинкту виживання) усього людства в єдину формацію з єдиним світовим правлінням. Вона була взята на озброєння, переважно, американськими науковцями: З. Бжезинським, Ф. Фукуямою. У своїх працях Фукуяма стверджує, що падіння СРСР і перемога в «холодній війні» США призвела до нового етапу існування людства з преважним  домінуванням ринку та демократії.

Френсіс Фукуяма (Yoshihiro Francis Fukuyama).

Схожу позицію висловив колишній особистий радник французького президента Франсуа Мітерана Жак Атталі. Він також, як і Фукуяма, вважає, що на даному етапі розвитку людства настав час домінування ліберально-демократичної ідеології, вільного ринку і грошей. Останні, на його думку, виступають універсальним еталоном будь-якої цінності і мають вирішальне значення для розвитку ідеального суспільства.

Колишній радник Франсуа Мітерана Жак Атталі (Jacques Attali).

На думку деяких європейських та російських науковців, створення таких надурядових структур, як ООН, ЮНЕСКО, їхніх комітетів та комісій є якраз практичною спробою втілення ідей мондіалізму. Саме ці структури своїми заявами, резолюціями та санкціями впливають на політику національних держав і на власний розсуд вирішують їхні долі. Хоча, на перший погляд, дана концепція виглядає як утопічна і складна для втілення теорія, однак вона має широке коло послідовників серед науковців та політиків.

«Прикладна геополітика» лівих інтелектуалів Європи

Термін «прикладної геополітики» був сформований французькими науковцями, які вирішили переорієнтувати геополітику з абстрактно-теоретичної в практично-продуктивну дисципліну. В 1976 році у Франції географ Ів Лакост (фр. Yves Lacoste) заснував геополітичний журнал «Геродот» довкола якого сформувалася група лівих інтелектуалів, яка з часом переросла в геополітичний напрямок «внутрішня геополітика». Для самого Лакоста геополітика була не континентальним баченням розвитку історичних процесів, не наукою з фундаментальним планетарним мисленням, заснованою на цивілізаційно-географічному дуалізмі. Методика Лакоста була побудована на зведенні геополітики як вузькоаналітичної дисципліни. Він вважав, що потрібна деглобалізація геополітики як науки, зведення її до вирішення локальних проблем, які мають на планетарний, а локальний характер. Варто також відзначити діяльність ще одного члена редколегії «Геродота», професора геополітики Парижського Еколь Нормаль, Мішеля Фуше, який спеціалізувався на проблемах кордонів.

Мішель Фуше

Мішель Фуше (Michel Foucher).

На його думку, кордони виконують три тісно пов'язаних функції: 1) встановлюють межі державного суверенітету; 2) розмежовують у просторі символічні співтовариства, тобто держави, кожне з який має власний прапор, гімн, історію, інститути, що породжують для його громадян специфічні права й обов'язки; 3) розділяють у просторі свою національну територію та чужу – сусідні держави й інший світ.

Ів Лакост (Yves Lacoste).

Ще одним різновидом «прикладної геополітики» стала «електоральна геополітика», яка теж була розроблена французьким теоретиком Андре Зігфрідом. Вона ставила за мету вивчення політичних симпатій та антипатій населення певних територій. Саме такі «політичні території» стали основним місцем зосередження уваги прибічників «електоральної геополітики».

Геополітика у баченні європейських «нових правих»

Середина ХХ ст. була досить продуктивною в інтелектуальному плані для Парижу. У 60-х роках у Франції під егідою філософа і публіциста Алена де Бенуа (фр. Alain de Benoist) виникає рух «нових правих». В баченні зовнішньої політики «нові праві» взяли за основу ідеї німецьких та французьких геополітиків-континенталістів (К. Хаусхофер, Шарль де Голь). Для боротьби з прихильниками прозахідних геополітичних концепцій - атлантизму та мондіалізму, «нові праві» вирішили шукати однодумців на Сході – в Росії та Китаї, в чому досить тісно зійшлися з російськими неоєвразійцями. Стратегічним союзником для «нових правих» виступає саме Росія, на яку вони покладають свої надії у спільному протистоянні американському та ісламському експансіонізму. «Нові праві» вважають, що потрібно інтегрувати весь потенціал для впровадження політики утворення «Федеральної імперії» з геополітичним союзом Париж-Берлін-Москва, в якому кожен отримає велику свободу та право на самовизначення.

Ален де Бенуа

Головним завданням для «нових правих» у зовнішній політиці є звільнення Європи від американського домінування, вихід європейських країн з НАТО і утворення власних ядерних сил безпеки.Вони також різко виступають проти Євросоюзу, як структури, що нівелює різноманіття культур народів, які населяють Європу і сприяють процесу глобалізації, звільнення від впливу міжнародних фінансових установ і фондів (МВФ, Всесвітній банк). Ален де Бенуа тісно співпрацює з основоположником російської школи геополітики Олександром Дугіним і активно закликає європейські країни до антиглобалістського союзу з Росією. Філософія «нових правих» базується, перш за все, на працях двох титанів традіционалістської думки – француза Р. Генона і італійця Ю. Еволи. Обидва ці філософи розробляли концепцію Третього шляху, відмінного як від капіталізму, так і від комунізму.

Широкої популярності набули також і ідеї бельгійського теоретика Ж. Тіріара, який з 60-х рр. був лідером «Молодої Європи» і вважав себе послідовником К. Хаусхофера. Його ідеї були спрямовані на обґрунтування необхідності володіння державою великих просторів, що забезпечувало б її повноцінний розвиток. Виходячи з цих ідей, Тіріар був прибічником утворення «Європейської імперії», яка мала протистояти могутності США. Однак самого об’єднання Європи для цього протистояння, на думку Тіріара, не вистачило б, а відтак, був необхідний союз Європи з СРСР і утворення «Єврорадянської імперії від Владивостоку до Дубліна».

Жан Тіріар

Жан Тіріар (фр.Jean-François Thiriart).

Ідеї Тіріара продовжив австрійський генерал Йордіс фон Лохаузен. Його позиція схожа з ідеями «нових правих» і націонал-більшовиків, однак він надає перевагу далекозорим концепціям і перспективам, засуджує історичну «близорукість». На його думку, політична влада тільки тоді має шанс бути довготривалою коли керівники міркують не тимчасовими категоріями, а «тисячоліттями і континентами». Виходячи з такого розуміння, на відміну від «внутрішньої геополітики» Лакоста, Лохаузен покладає великі надії на геополітику, як науку, яка допоможе визначити довгострокову стратегію. Як і більшість «нових правих», Лохаузен не пов’язує майбутнє Європи з Заходом, на його думку, майбутнє Європи можливе лише в союзі з Росією.

Росія

Засновником російської школи геополітики є нинішній професор Московського університету ім. М. В. Ломоносова, а раніше один з засновників Націонал-більшовистської партії та ідейно-політичного руху «неоєвразійство», Олександр Дугін. Геополітична концепція та євразійські ідеї Дугіна були широко підтримані російською владою, в 1999 році Дугін очолив Центр геополітичних експертиз експертно-консультативної Ради з проблем національної безпеки при голові Держдуми. У той же період Дугін почав читати лекції з геополітики в Генштабі Росії. Згодом він запропонував ідеї євразійства та консерватизму як ідеологічну платформу російської влади. Після приходу до влади Володимира Путіна Дугін стає неофіційним ідеологом нових керманичів Росії, а з березня 2008 - ідеологом пропутінської партії «Єдина Росія». У 2007 році на замовлення Кремля голова «неоєвразійців» видав підручник з суспільствознавства під назвою «Обществоведение для граждан Новой России», в якій підкреслюється особлива роль російського народу та російської держави у світовій історії.

Олександр Дугін

Засновник російської школи геополітики Алєксандр Дугін.

Політико-ідеологічні та геополітичні праці Дугіна спрямовані виключно на створення євразійської імперії через інтеграцію Росії з колишніми радянськими республіками, в першу чергу, з «російськомовними територіями» за межами РФ, особливо Східної України та Криму. Концепція «неоєвразійців» передбачає відновлення «Великої Євразії», в основі якої стояв би союз країн старої Європи і Росії.  В цьому відношенні Дугін тісно співпрацює з європейськими континенталістами та представниками «нових правих», які для нього також є головними союзниками у веденні ідеологічної боротьби з прозахідними опонентами. Восени 2009 року, на запрошення О. Дугіна, Росію з презентацією своєї книги «Проти лібералізму», яка проходила за сприяння Центру консервативних досліджень, відвідав лідер «нових правих» Ален де Бенуа.

Україна

На жаль, через ряд внутрішньополітичних причин, в даний час українська геополітична думка знаходиться на маргінесі загальносвітових процесів, вона не творить жодних ритмів і не входить у планетарний геополітичний дискурс. На світовій і континентальній геополітичній шахівниці Україна перебуває у статусі суб’єкта, а не об’єкта відносин. І це становище є вкрай абсурдним, адже Україна має колосальний потенціал для входження у вищу лігу геополітичних гравців Європи. Окрім наукової спадщини теоретиків української геополітики С. Рудницького і Ю. Липи, Україна має великі запаси природних, матеріальних і духовних ресурсів.

Юрій Липа

Один з теоретиків української геополітики Юрій Липа.

Наша Батьківщина займає одне з перших місць в світі з експорту таких важливих продуктів, як: зернові, соняшникова олія, цукор, метал. Наша держава володіє унікальним географічним розташуванням: найбільша за територією країна Європи (окрім європейської частини Росії), вихід до моря, наявність 6% світових чорноземів (які займають лише 2% суші планети), через територію України проходять найкоротші шляхи з Європи на Близький Схід, за чисельністю населення Україна займає 6 місце в Європі та 25 у світі. Однак, перераховані переваги не стають підставою осмислення національного потенціалу для українських політиків. Вони, натомість, лише сприяють тому, що Україна перебуває у зоні впливу інтересів сильніших країн світу. І боротьба за володіння Україною різних «інтернаціоналізмів», які криються під масками різних геополітичних доктрин та концепцій лише зайвий раз підтверджує слова із праці «Що таке інтернаціоналізм?» Дмитра Донцова: «В суті речі немає різниці між «інтернаціоналізмами» - буржуазним, фувдальним, пролетарським чи новітнім. Закони руху якоїсь сили лежать у ній самій. Так само й закони руху та життя нації лежать у самій нації, в її дусі, географічному положенні тощо, незалежно від того, яка кляса в дану мить націю представляє. Тому то й відносини між націями укладаються не гарними словами, лише взаємовідношенням сил».

Степан Рудницький

Український географ і картограф Степан Рудницький.

В теперішньому і майбутньому доля України залежить від того, який тип розвитку вона обере і який шлях виходу із теперішньої стагнації переможе - європейський чи євразійський. Будівництво чи руйнування, Одіссей чи Чингісхан? У цьому відношенні яскравою ілюстрацією такої боротьби є слова української письменниці, культуролога, професора Оксани Пахльовської: «Якщо архетипним героєм сьогоднішньої Європи є Одіссей, то архетипним героєм сьогоднішньої Євразії є Чинґісхан. Мандрівник проти Номада. Будівник проти Руйнатора. Ординська навала не є подорожжю. Це не спроба вивчити світ, не маніакальна одіссеєва цікавість до невідомих земель, не пошук Ясоном Золотого Руна. Це навала зі Степу – без концепції повернення. Це нищення всього живого на своєму шляху – всього, що непридатне для харчування. Все, що не з’їдене і не знищене, має бути підкорене. Основний критерій – сила, здатність убивати, а не будувати». На жаль, наразі тривають процеси останнього, номадизм в українській дійсності переважає. І це не дивно, адже саме він, як писав теоретик українського консерватизму В. Липинський, є «легшим шляхом», він не творить підстав для обов’язку, вірності, прив’язаності людини до певної території. Руйнувати завжди було легше, ніж будувати щось нове і достойне. Це і відрізняло завоювання монголів від завоювань римлян: «Де пройшли римляни, там досі росте трава». Україна наразі стоїть на межі протистояння Європи і Євразії, і майбутнє вирішиться тоді, коли якийсь тип обере гору у цьому протистоянні, або ж Україна вибере окремий – Третій шлях. Як зазначає Пахльовська, протистояння Європи і Євразії – це насамперед протистояння вкоріненості й номадизму. Вкоріненість – це джерело знання своєї землі та любові до неї. Номадизм – це паразитарне і споживацьке ставлення до землі. Прийшов, з’їв, поруйнував. Споганив. Оскільки ж погане не полюбиш, пішов шукати деінде, щоб з’їсти і поруйнувати. А споганену землю ще й осміяв. А хто лишився живий на споганеній землі, себе не поважає, заздро дивиться на тих, хто живе інакше. І виглядає Великого Монгола. Під копитами його коня так легко і приємно стати спіраллю піску в пустелі.

Автор: Саліженко Олександр

Comments:

Прочитав сам — передай іншому: